«Кожен поранений ветеран — відповідальність кожного українця»: як Revived Soldiers Ukraine повертає військових до життя

Коли Ірина Ващук-Дісіпіо починала допомагати важкопораненим українським військовим, вона ще не знала, наскільки далеко зайде ця справа.

У 2015 році було створено благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine, згодом було відкрито реабілітаційні центри NextStep Ukraine спочатку в Ірпені, а пізніше і у Львові у тісній співпраці з американськими госпіталями, здійснювались складні реконструктивні операції та протезування. Нині, крім основних задач команда здійснює впровадження роботизованої хірургії у військових шпиталях України.

Цього року благодійний фонд підписав меморандум про співробітництво з Командуванням Медичних Сил Збройних Сил України, що створило правову основу для подальшої взаємодії за кількома ключовими напрямами.

Йдеться про лікування, реабілітацію та протезування поранених українських захисників у медичних закладах Сполучених Штатів Америки, стажування українських військових лікарів у США, а також постачання роботизованої хірургічної системи Da Vinci Xi для госпітальної ланки ЗСУ.

Водночас фонд уже багато років ефективно співпрацює з Командуванням Медичних Сил і госпіталями Збройних Сил України, тож підписання меморандуму стало важливим кроком для подальшого розвитку цієї взаємодії.

В інтерв’ю для АрміяInform засновниця благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine та центрів медичної реабілітації NextStep Ukraine Ірина Ващук-Дісіпіо розповіла, як створювала реабілітаційну систему фактично з нуля, чому деякі українські військові їдуть до США заради шансу зберегти кінцівку, чого бракує українським ветеранам після лікування та чому підтримка не може закінчуватися разом із реабілітаційним курсом.

«Мені казали: навіть не починай. В Україні тобі нічого не дадуть зробити»

— У який момент ви зрозуміли, що просто допомагати пораненим недостатньо і потрібно створювати власні реабілітаційні центри?

— Revived Soldiers Ukraine ми заснували у 2015 році у відповідь на війну на сході України. До того ми всі були волонтерами.

Ми почали привозити важкопоранених військових до США, де співпрацювали з реабілітаційним центром NextStep у Каліфорнії. Першими були двоє хлопців, які втратили можливість ходити через поранення спинного мозку.

Один із них — Сергій Титаренко, капітан і пілот гелікоптера. Його збили під Слов’янськом, гелікоптер упав, а командир витягнув Сергія з машини. На той момент він уже не відчував ніг.

Другий — прикордонник Рустам Оросов. Під час обстрілу поблизу Волновахи куля пошкодила йому хребет.

Саме історії цих хлопців дозволили мені зрозуміти людей зі складними травмами спинного мозку, які залишилися паралізованими. Я майстер спорту України, раніше не стикалася настільки близько з людьми, які не можуть підвестися на власні ноги й не відчувають свого тіла. Усього цього довелося вчитися.

Першого важкопораненого ми відправили до США ще в серпні 2014 року. А в листопаді 2015-го офіційно запрацював благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine.

Спочатку ми могли одночасно допомагати лише двом людям. Тому організували процес так: двоє військових завершують певний етап реабілітації, інші двоє приїжджають на їхнє місце. Але ми розуміли, що людям із такими пораненнями реабілітація потрібна впродовж усього життя. Це необхідно, щоб запобігати вторинним ускладненням, інфекціям та іншим проблемам зі здоров’ям.

Я подивилася на роботу американського центру й подумала: а чому б не створити щось подібне в Україні?

Але наважувалася почати три роки. Мені казали: «Іро, навіть не починай, у тебе все одно нічого не вийде. Тобі в Україні ніхто не дасть нічого зробити».

Ми не послухали.

Наприкінці 2018 року запросили досвідчених реабілітологів із центру Модричі працювати в Ірпені. Орендували невелике приміщення, почали закуповувати обладнання, зокрема електростимулятори. Стратегічно розташувалися навпроти Ірпінського військового госпіталю, щоб поранені могли приходити до нас безпосередньо з лікарні.

Згодом я вирішила, що потрібно мати власне приміщення. Знайшла донорів, які погодилися профінансувати його придбання. У 2021 році ми вже працювали у своєму центрі площею приблизно 220 квадратних метрів.

Для нас це було принципово: ми вкладали кошти у власний простір, який міг розвиватися разом із нашими потребами.

«Я думала, що від нашого центру нічого не залишилося. Але ми вижили»

— Повномасштабне вторгнення поставило під загрозу все, що ви будували. Чи було страшно починати знову?

— У лютому 2022 року ми вивезли поранених військових на захід України. Частина реабілітологів також виїжджала. Машина нашого фонду залишилася на мосту в Ірпені. Коли я дивилася кадри з міста, бачила, скільки уламків потрапило в неї.

Ця машина стала для мене символом нашого реабілітаційного центру. Я справді думала, що ми його втратили.

Попереднє приміщення, де ми працювали раніше, повністю згоріло. Я була переконана, що від нашого центру теж нічого не залишилося. Але в червні 2022 року ми повернулися до Ірпеня.

Страху, що не вдасться відновитися, у мене не було.

Я приїжджала на заходи у США, зустрічалася з донорами. Вони запитували: «А як ваш реабілітаційний центр?»

Я відповідала: «Немає більше NextStep».

Люди реагували: «Oh no!» — адже багато хто допомагав нам збирати кошти на обладнання. Але згодом з’явилися нові американські донори, які почали підтримувати фонд значними внесками.

Ми не просто відновили роботу в Ірпені, а й розширилися. У 2023 році відкрили другий реабілітаційний центр — у Львові. Цього разу вже створювали його так, як вважали за потрібне, а не так, як дозволяли обставини.

У львівський центр ми інвестували близько двох мільйонів доларів — у приміщення, обладнання та запуск роботи. Також ми тісно працюємо з Brooks Rehabilitation Hospital у Джексонвіллі, штат Флорида, який спеціалізується на нейротравмах.

Наші фахівці навчаються в американських колег, а потім діляться отриманими знаннями з рештою команди. Для нас важливо не просто придбати найкраще обладнання, а й навчитися максимально ефективно його використовувати.

Ми працюємо амбулаторно, стаціонару поки не маємо, тому організовуємо окреме проживання для військових, які приїжджають на реабілітацію.

Зараз у двох наших центрах ми приймаємо приблизно 45 військових щодня.

Для мене це дуже вагомий внесок у відновлення наших захисників.

«Наше завдання — повернути людині можливість відчувати власне тіло»

— З якими пораненнями працюють ваші центри? Що найскладніше у відновленні військових?

— Наш основний напрям — нейротравми. Це поранення голови, пошкодження нервової системи, травми, через які людина може втратити чутливість або здатність рухати кінцівками. До нас приїжджають військові з кульовими та уламковими пораненнями, зокрема з ушкодженнями головного мозку, а також після інсультів.

На мою думку, одні з найскладніших випадків — коли людина перестає відчувати половину свого тіла.

Наше завдання — допомогти їй відновити втрачені функції настільки, наскільки це можливо, або адаптуватися до нового стану й навчитися жити далі.

Реабілітація — це не тільки вправи з фахівцем. Це й можливість самостійно підвестися з ліжка, вдягнутися, пересісти у крісло колісне, а згодом — повернутися до максимально повноцінного життя.

Ми також працюємо з ортопедичними пораненнями. Це окремий напрям, який дає змогу швидше відновлювати військових і, якщо дозволяє стан здоров’я, повертати їх до служби. Крім того, займаємося передпротезною та післяпротезною реабілітацією.

Людина має бути фізично підготовленою до протезування. Якщо військовий втратив обидві ноги, недостатньо просто встановити протези — потрібно навчити його ходити.

У США ми співпрацюємо з фахівцями, які займаються складним протезуванням. Навчання може тривати від шести до десяти місяців, а іноді й довше.

Наші центри в Україні готують військових до цього процесу: допомагають відновити силу, координацію та баланс. Потім у США починається протезування, після якого навчання ходьби продовжується.

Для наших пацієнтів у протезному центрі навіть є особливий орієнтир: пройти три кілометри до місця проживання на протезі. Для людини, яка нещодавно втратила кінцівки, це величезне випробування.

З боку може здаватися, що достатньо вдягнути протез — і можна йти. Але це зовсім не так. Потрібні час, тренування, терпіння та постійна підтримка.

«Вони приїжджають із сумними очима. А потім розуміють, що життя триває»

— Що для важкопоранених складніше: фізично вчитися всього заново чи психологічно повірити, що життя після травми не закінчилося?

— Я навіть не можу уявити, що відчувала б сама, якби втратила руку чи ногу або опинилася у кріслі колісному. Це зовсім інший спосіб життя. На звичайні речі тепер потрібно набагато більше часу й зусиль.

Людина адаптується до своєї травми, але її ритм життя змінюється. Те, що раніше відбувалося автоматично, тепер потребує планування, фізичної сили та допомоги.

Коли військові приїжджають до США, вони часто дуже розчаровані. У них сумні очі. Складається враження, ніби їхнє життя на певний час зупинилося.

Але поступово вони починають бачити інший бік життя. Розуміють, що можна адаптуватися до нових обставин, що попереду є майбутнє.

Я іноді навіть забуваю, що хтось із наших хлопців має протези. Вони ходять, спілкуються, жартують, будують плани. І ти бачиш, що людина знову живе.

Можуть одружуватися, створювати родини, виховувати дітей, подорожувати, займатися улюбленими справами. Життя не обов’язково стає таким, як до поранення, але воно може бути повноцінним і щасливим.

Ми вивозимо хлопців до океану, організовуємо поїздки, даємо їм можливість змінити обстановку. У США вони мають змогу не лише проходити лікування, а й побачити, що світ набагато більший за лікарняну палату.

І я бачу, як вони змінюються. Додому повертаються вже іншими людьми. Для нас це маленька перемога.

Коли реабілітація стає порятунком життя

— Чи траплялися випадки, коли в Україні військовому вже майже нічого не могли запропонувати, а лікування за кордоном давало йому шанс?

— Так. Ми працюємо не лише з нейротравмами та ортопедичними ушкодженнями, а й зі складними абдомінальними травмами — пораненнями органів черевної порожнини.

Іноді до нас потрапляють військові, для яких критично важливе спеціалізоване лікування. Зокрема, парентеральне харчування — коли необхідні поживні речовини вводять внутрішньовенно, якщо людина не може отримувати їх у достатньому обсязі через травмовану травну систему.

Такі пацієнти потребують складного лікування, спеціальних препаратів і тривалого відновлення. Ми співпрацюємо з американськими госпіталями та хірургами, які беруться за ці випадки, зокрема UIC Hospital у Чикаго.

Іноді йдеться про військових, у яких після поранення залишилася лише невелика частина кишківника. Вони можуть бути критично виснаженими, важити 45–50 кілограмів. Їхнє відновлення триває місяцями, іноді рік або півтора.

Але вони повертаються додому живими. Повертаються до своїх родин.

Ми втратили двох військових, яких не встигли евакуювати. В одному випадку документи вже були готові, але ми не змогли вчасно організувати літак. Інший пацієнт помер у реанімації буквально через два дні після того, як ми намагалися організувати допомогу.

Ці історії показують, наскільки важливо, щоб лікарі якомога раніше повідомляли нам про складні випадки. Потрібен час на документи, візи, організацію медичної евакуації. Коли йдеться про критично поранену людину, кожен день може мати значення.

Ми не можемо знати про всі випадки в Україні. Не завжди бачимо, що відбувається з військовими після виписки. Тому я хочу, щоб лікарі й родини знали: якщо випадок надзвичайно складний, варто шукати можливості, а не одразу відмовлятися від них.

Для нас це один із головних напрямів роботи.

«Ми не можемо просто погодитися на ампутацію, якщо є шанс на спасіння кінцівки»

— Розкажіть про військового, чия історія особливо вас зачепила.

— Зараз ми працюємо над порятунком ноги Миколи Юхименка. Він служив у 79-й бригаді ще з 2014 року, був одним із легендарних захисників Донецького аеропорту та отримав 13 складних поранень. Під час одного з бойових епізодів упав із п’ятого поверху, зламав хребет.

У 2022 році під Харковом Микола дістав важке поранення ноги. Кінцівку фактично відірвало, але лікарям вдалося її зберегти. Проте інфекцію не подолали, і проблема залишалася з ним роками.

У травні він прилетів до США. Ми проводили аналізи, обстеження, консультувалися з лікарями й визначали, що буде найкращим рішенням: ампутувати ногу та перейти до протезування чи боротися за збереження кінцівки.

Я запитувала себе: якщо ми погодимося на ампутацію, то навіщо тоді привозили його до США? Таку операцію можна було б провести й в Україні. Ми ж шукаємо можливості, які по місцю недоступні.

Тому вирішили боротися за ногу.

За Миколу взялися фахівці Penn Medicine — одного з провідних медичних центрів США, з якими ми співпрацюємо. До роботи долучилися хірурги, які мають досвід складних реконструкцій, лікування інфекцій і відновлення кісток, м’язів та нервів.

Попереду складний процес. Ми не можемо заздалегідь гарантувати результат, але готові зробити все можливе, щоб зберегти кінцівку.

Є й інші подібні випадки. Один військовий провів у Київському військовому шпиталі два роки на стаціонарному лікуванні. Ми забрали його до США, провели необхідні операції, подолали інфекцію. Він повернувся додому.

Саме такі складні випадки — наш профіль.

Часом люди після виписки залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Хтось роками живе з інфекцією, хтось не може отримати необхідну реконструктивну операцію. Ми не маємо ресурсів знайти кожного, але готові розглядати звернення, якщо людині потрібна допомога, яку можна організувати через наших партнерів у США.

Іноді найважче — навіть не сама операція, а знайти пацієнта вчасно, щоб у нього був шанс на лікування.

«Людині можуть сказати, що вона ніколи не ходитиме. А вона чіпляється навіть за п’ять відсотків можливості»

— Ви займаєтеся складним протезуванням, зокрема у випадках, коли в Україні не бачать перспективи відновлення ходьби. Наскільки це реально?

— Бувають дуже високі ампутації, коли встановити протез і навчити людину ходити надзвичайно складно. В Україні може не бути достатнього досвіду роботи з конкретним випадком, і військовому кажуть, що він більше не ходитиме.

Ми привозимо таких людей до США, де фахівці оцінюють можливості протезування.

Звісно, це не означає, що людина зможе щодня ходити на протезах і повністю відмовитися від крісла колісного. За дуже високої ампутації ходьба може бути можливою лише в окремих ситуаціях, потребувати милиць і значних фізичних зусиль.

Але навіть така можливість для людини може мати величезне значення.

Тільки протезування в окремих складних випадках коштує 55–60 тисяч доларів. А якщо врахувати тривалу реабілітацію, лікування й інші витрати, загальна сума може бути ще більшою.

Зараз ми готуємо до протезування одного військового з багаторічним досвідом служби. Я пояснюю йому, що ходити він, можливо, зможе лише іноді, а весь процес триватиме майже рік і коштуватиме близько 100 тисяч доларів.

Він відповідає: «Ми будемо ходити».

І я не можу сказати йому «ні», не спробувавши знайти можливість.

Для когось ці п’ять відсотків — дрібниця. Для людини, якій сказали, що вона більше ніколи не зможе ходити, це шанс, за який вона готова боротися.

Роботизована хірургія: наступний крок для військової медицини України

— Ви не лише рятуєте кінцівки й допомагаєте військовим відновлюватися, а й працюєте над розвитком хірургії в Україні. Розкажіть про цей напрям.

— Роботизована хірургія — наш наступний великий виклик. Ми почали працювати над цим проєктом разом із лікарнею UIC Hospital Чикаго.

До кінця 2026 року ми плануємо передати Київському військовому госпіталю роботизовану хірургічну систему Da Vinci Xi. Її вартість становить близько двох мільйонів доларів.

Для цього нам довелося переконувати компанію Intuitive Surgical, яка виробляє такі системи, виходити на український ринок. Спочатку компанія не хотіла заходити в Україну: тут війна, ризики, а в США та Європі вже є великий ринок.

Але нам вдалося домовитися. Ми також організували навчання українських хірургів у США та Польщі.

Для розуміння масштабу: у Польщі вже працює близько сотні таких роботизованих систем, тоді як в Україні, за моїми даними, сертифікованих систем da Vinci ще немає.

Ми хочемо, щоб українські військові шпиталі отримали доступ до технологій, які дозволять розширити можливості хірургічного лікування. Йдеться не лише про один робот для Києва. Ми вже говоримо про подальше впровадження роботизованої хірургії в інших військових шпиталях, зокрема у Львові та Одесі.

Цей проєкт пов’язаний і з модернізацією операційних. У Київському військовому госпіталі були пошкоджені дві операційні, і ми взяли на себе зобов’язання допомогти з ремонтними роботами. Зокрема, плануємо встановити спеціальну вентиляційну систему, яка відповідатиме вимогам до операційного середовища та допомагатиме зменшувати ризик інфекцій.

Це масштабна робота. Ми залучаємо партнерів, благодійні фонди у США, українську діаспору та людей, з якими співпрацюємо вже багато років.

Іноді сама дивуюся, як ми на це наважилися. Але так само було з першим реабілітаційним центром в Україні: спочатку здавалося, що це неможливо, а потім ми просто почали робити.

Уже немає сенсу повертатися назад. Ми запустили процес і хочемо довести його до результату.

Для нас роботизована хірургія — це наступний крок у розвитку військової медицини.

«Після повномасштабного вторгнення американці сказали: ваші ветерани — це і наші ветерани»

— Ви багато років працюєте зі США. Чи змінилося ставлення американців до українських військових після початку повномасштабного вторгнення?

— Дуже сильно.

До 2022 року я намагалася залучати американців до підтримки наших військових, але переважно ми працювали з українською діаспорою.

Це люди, чиї родини пережили репресії, були змушені залишити Україну, чиї батьки або родичі пройшли через Сибір. Частина цієї діаспори вже народилася у США, хтось погано говорить українською, але люди зберігають свою ідентичність, відкривають церкви, культурні центри й підтримують Україну.

Саме вони повірили в нашу роботу першими. Вони були першими донорами, які допомагали фінансувати лікування та реабілітацію важкопоранених військових.

Після початку повномасштабного вторгнення американці побачили, як українці борються за свій дім, мову, культуру та свободу. Вони побачили наш спротив.

Раніше я часто чула: «У нас є власні ветерани, яким потрібно допомагати».

А після повномасштабного вторгнення ставлення змінилося. Наші ветерани стали для них також своїми.

Зараз приблизно половина наших донорів — американці, інша половина — представники української діаспори та люди, які підтримували нас раніше.

Ми переважно працюємо завдяки індивідуальним пожертвам. Це не історія про великий грантовий механізм, який забезпечує всю діяльність. Це люди, які дізнаються про наш фонд, бачать нашу роботу й вирішують допомагати.

Американці підтримують військових не лише грошима. Коли наші хлопці проходять протезування, тренуються ходити, беруть участь у заходах, люди підходять до них, обіймають, дякують за службу.

Поліцейські, які проїжджають повз, можуть сигналити їм на знак підтримки.

Для наших військових це важливо. Вони відчувають, що їхню боротьбу бачать і цінують.

Ми не найбільший і не найвідоміший благодійний фонд. У нас невелика команда, яка зосереджена на практичній роботі: лікуванні, операціях, реабілітації та протезуванні.

Але я бачу, як багато людей готові долучатися, коли розуміють, що саме потрібно зробити.

«Кожен поранений ветеран — відповідальність кожного українця»

— Ви багато говорите про фізичне відновлення, але не менш важлива психологічна підтримка. Чого, на вашу думку, найбільше бракує нашим ветеранам?

— Підтримки. Іноді навіть найпростішої — людської.

Ми беремо участь у заходах у США, куди запрошують наших військових. Люди аплодують, дякують за службу, висловлюють повагу. Але самі хлопці нерідко говорять, що їм бракує підтримки в повсякденному житті.

Надзвичайно важливо, щоб людина мала родину, близьких, тих, заради кого хочеться відновлюватися. Військові, які мають дітей, дружин, часто дуже мотивовані повернутися до звичайного життя.

У нас є Віталій Іващенко з третього полку Сил спеціальних операцій. Він втратив обидві ноги. Минулого року через важку інфекцію його ввели в штучну кому. Лікарям вдалося подолати інфекцію, але такі ускладнення можуть повертатися, тому він потребує постійного медичного нагляду.

Віталій дуже хотів повести свого сина до школи.

Минулого року він мріяв провести його в перший клас, але був у комі. Цього року хотів повести вже до другого класу — на протезах.

Ми привезли його до США для протезування, але виявилося, що інфекція повернулася, а рана залишалася відкритою. Спочатку довелося знову лікуватися й оперуватися, а вже потім повертатися до питання протезування.

Він знову не зміг реалізувати свою мрію вчасно.

Я мотивувала його: «Віталіку, ти все-таки поведеш свого сина до третього класу. Я тобі гарантую, ти встигнеш».

Його підтримують дружина та син. І я бачу, наскільки це важливо.

Але є військові, які повертаються додому й не мають такої підтримки. Людина може почуватися непотрібною, не бачити свого місця в суспільстві. Це дуже небезпечний стан, який не можна ігнорувати.

У США наші хлопці іноді дякують не стільки за фінансову допомогу, скільки за те, що до них підходять, обіймають, розмовляють із ними, цікавляться їхнім життям.

Звичайно, кожен має власні межі. Один військовий, наприклад, жартував: «Іро, я тільки для тебе це роблю», коли йому доводилося обійматися з людьми. Але загалом людська увага має величезне значення.

Ми також намагаємося не втрачати контакт із нашими пацієнтами після завершення реабілітації. У нас є групи комунікації, ми запрошуємо ветеранів на заходи, організовуємо спільні активності.

Беремо участь у марафонах, допомагаємо військовим долучатися до спорту, зокрема до програм на кшталт Invictus Games.

Один із наших пацієнтів, Дмитро, має важке уламкове поранення голови. Він займається з нами ще з 2018 року. Живе в Білій Церкві, але часом приїжджає до центру просто попити кави, поспілкуватися, побути з командою.

Ми для нього стали другою родиною.

Такі стосунки не закінчуються після останнього заняття з реабілітологом. Людина знає, що її пам’ятають, що вона може повернутися, що тут на неї чекають.

Я дуже хочу, щоб в Україні було більше таких організацій.

І найважливіше, що я хочу донести: це не лише відповідальність мого фонду чи нашої команди.

Кожен поранений ветеран — відповідальність кожного українця.

Це наші хлопці й дівчата. Не мої, не чиїсь окремі — наші.

«Благодійні фонди не повинні намагатися замінити державу, але мають допомагати там, де це необхідно»

— Чого найбільше бракує українській системі медичної та реабілітаційної допомоги?

— Важливо розуміти, що благодійні фонди в ідеалі мають доповнювати систему допомоги, а не намагатися замінити державу.

У США благодійність значною мірою підтримується суспільними та економічними механізмами. Є багато фондів, які працюють у різних напрямах, а люди й компанії мають стимули долучатися до благодійних проєктів.

В Україні система благодійності розвивається в інших умовах. Нам постійно потрібно шукати кошти, залучати донорів, пояснювати, чому конкретному військовому необхідне дороге лікування.

Але незалежно від того, хто оплачує допомогу, потрібно думати про людину не лише під час лікування.

Ми намагаємося створювати для наших пацієнтів атмосферу родини. Допомагаємо їм залишатися в соціальному середовищі, знайомитися з іншими людьми, брати участь у спортивних і громадських заходах.

Бо реабілітація — це не лише фізичне відновлення. Це повернення людини до життя в суспільстві.

Потрібно, щоб ветеран міг знайти роботу, розвивати власну справу, займатися спортом, створювати родину, будувати плани.

Зараз в Україні є ветеранські хаби, психологічні центри, грантові програми для започаткування бізнесу. Міністерство у справах ветеранів підтримує різні ініціативи. Ми співпрацюємо з психологічним хабом у Львові, який допомагає військовим, що проходять у нас реабілітацію.

Такі можливості вже існують, але про них потрібно більше говорити, щоб люди знали, куди звертатися.

Ми скеровуємо наших пацієнтів до доступних програм, підтримуємо їхні спортивні ініціативи, допомагаємо знайти можливості для подальшого розвитку.

Водночас масштаби потреб величезні. Наші центри щодня працюють приблизно з 45 військовими, але поранених в Україні — сотні тисяч.

Ми не можемо допомогти кожному самотужки. Саме тому потрібна система, в якій державні установи, медичні заклади, благодійні фонди, громади та роботодавці працюватимуть разом.

Відновлення на роки: що буде з ветеранами після завершення війни?

— Чи потрібно вже зараз готуватися до того, що реабілітація ветеранів триватиме десятиліттями, а психологічні наслідки війни залишатимуться з людьми на все життя?

— Безумовно. Реабілітація не закінчується тоді, коли людина виписується з лікарні або завершує певний курс занять.

Мій рідний брат теж воював. Він був на війні у 2015–2017 роках, отримав поранення. Я бачила, через що він проходив після повернення.

Коли людина пережила війну, її нервова система, психологічний стан, сприйняття світу можуть змінитися. Іноді потрібен тривалий час, щоб знову навчитися жити у звичайному ритмі.

Я також привозила брата до США, намагалася показати йому інший світ, допомогти відновитися психологічно.

Це дуже важливо. Психологічної допомоги потребують не лише військові, а й медики, які щодня працюють із пораненими та переживають величезне навантаження.

Наші лікарі працюють у надзвичайно складних умовах. Щодня надходить така кількість поранених, що українській військовій медицині важко впоратися з усіма потребами. Саме тому частину пацієнтів лікують за кордоном — це також допомагає розвантажити українські медичні заклади.

Revived Soldiers Ukraine щороку допомагає десяткам військових у США. Це переважно дуже складні випадки, які потребують спеціалізованого лікування.

Але для країни в цілому потрібна значно ширша система, яка працюватиме й після завершення бойових дій.

Ветерани не повинні відчувати, що після війни про них забули. Потрібно заздалегідь розвивати реабілітаційні центри, психологічну допомогу, програми працевлаштування, ветеранські простори та можливості для соціальної адаптації.

Людина має знати, що допомога не зникне після того, як вона перестане бути пацієнтом конкретної лікарні або учасником певної програми.

«Іноді я плачу, коли слухаю їхні історії. Але моя робота — допомогти їм рухатися далі»

— Ви щодня маєте справу з важкими пораненнями, людським болем і боротьбою за життя. Що найважче особисто для вас?

— Коли я готую військового до поїздки в США, то вивчаю його історію. Якщо людина їде до нас, це зазвичай дуже складний випадок.

Я намагаюся поговорити з нею, знайти підхід, завоювати довіру. І військові відкриваються, розповідають, що сталося, через що вони пройшли.

Це дуже страшні історії. Іноді йдеться про межу між життям і смертю, про невідомість, коли людина не знає, чи житиме завтра, що буде з її тілом, чи зможе вона повернутися до родини.

Я слухаю їх і думаю: у мене все добре, я маю з чим порівнювати. Але я щодня працюю з людьми, які пережили трагедію.

Звичайно, ми певною мірою адаптуємося до важких випадків. Для людини, яка вперше стикається з такими історіями, це може бути нестерпно. Але я розумію, що моя роль — не просто співчувати.

Моє завдання — мотивувати цих людей, допомагати їм знаходити можливості, показувати, що навіть після дуже важких поранень життя може тривати.

Не завжди можна повернути втрачені функції. Не завжди можна гарантувати відновлення. Але потрібно шукати те, що ще можливо зробити.

Якщо людині кажуть, що вона ніколи не ходитиме, а ми бачимо хоча б невелику можливість, то маємо поборотися за це.

Можливо, військовий не ходитиме постійно на протезах. Можливо, йому буде комфортніше пересуватися у кріслі колісному. Але якщо він зможе іноді підвестися й пройти кілька кроків, це вже може змінити його відчуття власних можливостей.

Я не можу дивитися на людину й одразу казати, що нічого не вийде. Ми повинні спробувати.

«Моя година на день — це йога. Інакше я просто не встигала б відновлюватися»

— Ви допомагаєте іншим відновлюватися. А що допомагає відновлюватися вам?

— Йога. Щодня. Сьогодні я теж була на йозі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми взагалі не мали часу думати про себе. Було стільки роботи, стільки запитань, стільки необхідних рішень. Треба було шукати кошти, організовувати лікування, допомагати людям.

Постійно жила з думкою: якщо ми чогось не зробимо, хтось може не дожити до завтра.

Тому я вирішила виділяти одну годину на день для себе. Йога допомагає зупинитися, подумати, повернутися до власного тіла й відчути, що ти теж людина, якій потрібне відновлення.

У мене двоє дітей: Христі десять років, Ніколасу — чотирнадцять. Я намагаюся поєднувати поїздки в Україну з їхнім навчанням і життям у США.

Я не ідеальна мама. Не встигаю брати участь у всіх шкільних заходах, волонтерити в школі, контролювати абсолютно все. Я постійно відчуваю, що відстаю від багатьох справ.

Але я проводжу час із дітьми, беру їх на благодійні заходи, і вони долучаються до роботи фонду.

Христя робить браслети, продає власні речі, заробляє гроші. Коли ми організовували благодійний тур Дзідзьо, я привезла дітей на концерт у Чикаго. Донечка поставила дві валізки й почала продавати свої поробки. Ніколас допомагав продавати мерч фонду.

Я навіть плачу йому 15 доларів за годину роботи. Він побачив, що сестра може заробляти більше, продаючи власні вироби, і тепер проситься до неї в партнерство.

Каже: «Мамо, можна я теж робитиму щось своє, а не стоятиму з касовим апаратом?»

Мені подобається, що вони вчаться працювати, відповідати за свої рішення, розуміти цінність грошей і водночас допомагати іншим.

Вони бачать, чим я займаюся, знають наших військових, розуміють, чому ми проводимо благодійні заходи.

Для мене це також важлива частина виховання: навчити дітей не залишатися байдужими до чужого болю, але й самостійно будувати своє життя.

«Ми вже почали. І тепер маємо довести справу до результату»

— Якщо підсумувати вашу роботу, що для вас є головним результатом усіх цих років?

— Ми рятуємо життя. Допомагаємо зберігати кінцівки, повертаємо людям можливість ходити, даємо шанс тим, кому в Україні не могли запропонувати необхідного лікування.

А тепер ми хочемо зробити ще більше для української військової медицини.

Роботизована хірургія — це великий крок. Ми змогли домовитися про те, що раніше здавалося недосяжним. Ми вже розпочали процес, залучили партнерів, працюємо над підготовкою фахівців та інфраструктурою.

Я не знаю, чи до кінця усвідомлюю масштаб того, що ми робимо. Але знаю, що ми вже пройшли довгий шлях.

Коли ми відкривали перший центр в Ірпені, нам говорили, що нічого не вийде. Коли ми втратили приміщення через війну, могло здаватися, що доведеться починати все з нуля. Але ми повернулися, відновили роботу, відкрили центр у Львові.

Тепер працюємо над новими проєктами.

І я хочу, щоб українські військові мали доступ до найкращого можливого лікування, щоб вони могли відновлюватися, повертатися до родин і будувати своє майбутнє.

Ми не можемо змінити те, що вже сталося з людиною на війні. Але можемо зробити все можливе, щоб її життя після поранення було іншим — наскільки це дозволяють медицина, технології та наша спільна робота.

І, звичайно, я хочу, щоб у нас було більше можливостей допомагати. Більше партнерів, більше фахівців, більше центрів і більше людей, які розуміють, що підтримка ветеранів — це не разова акція. Це відповідальність на роки. І ми маємо бути готовими її нести.

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform

Джерело: News Lviv Company (news.lviv-company.in.ua), https://news.lviv-company.in.ua/kozhen-poranenij-veteran-vidpovidalnist-kozhnogo-ukra%d1%97ncya-yak-revived-soldiers-ukraine-povertaye-vijskovix-do-zhittya.html